Оріана Фаллачі є прикладом журналістки, творчість якої наскрізь пронизана власним поглядом на події та людей. Її часто звинувачували у заангажованості, расизмі та нетерпимості до ісламу. На свій захист вона говорила, що не може бути німою спостерігачкою і виконує свій громадянський обов’язок. Що відомо про неї? Дізналась наша авторка.
Провокаційна поведінка, особиста позиція і присутність у кожному своєму інтерв’ю, статті та книжці. Так можна описати італійську журналістку Оріану Фаллачі. Вона засуджувала «лицемірну журналістику», що керується етичними нормами і кодексами. Та наголошувала на тому, що автори не можуть бути об’єктивними стосовно прямого джерела загрози його нації, території чи мови.
Її характер сформувався ще у ранньому віці. Вона народилась 29 червня 1929 року у Флоренції. Саме тоді був період розквіту фашизму в Італії. Будучи 14-річною дівчинкою, під час Другої світової війни, вона боролася разом із батьком у лавах партизанського «Руху опору».
«У свої чотирнадцять років я теж приєдналася до корпусу «Справедливості і Свободи», відділення італійської армії добровольців, під партизанською кличкою Емілія. Рік по тому, коли італійська армія звільнила мене в запас рядовим солдатом, я відчувала себе такою гордою, такою окриленою. Я боролася за мій прапор, господи, за мою країну! У війні за мій прапор, за мою країну я була італійським солдатом!»
Цитата із книги «Лють і гордість»
Вже будучи журналісткою Фаллачі побувала в ролі військової кореспондентки в найгарячіших точках: від В’єтнаму до Близького Сходу, від угорського повстання 1956 року до сутичок в 70-х роках у Латинській Америці, від масових вбивств у Мексиці у 1968 році, де її було важко поранено, до першої війни в Перській затоці. За словами Фаллачі, більшу частину свого життя вона провела на війнах і після них її більше нічого не дивує.
Джерело фото: Linkiesta.it
Свій творчий шлях журналістка розпочала у 16 років із колонки кримінальної хроніки. І вже тоді, вона почала відстоювати свої позиції. Фаллачі розповідала, що у сімнадцять років її взяли репортеркою в одну зі щоденних флорентійських газет, а в дев’ятнадцять років звільнили без попередження за відмову стати продажною журналісткою. За її словами, їй пропонували написати брехню про виступ відомого лідера тодішньої Італійської комуністичної партії Пальміро Тольятті та не підписувати її. Фаллачі звільнили, вона залишилась без зарплати, не змогла заплатити за університет і так і не отримала медичний диплом.
Журналістка неодноразово наголошувала на тому, що гроші ніколи не мали для неї великого значення. Вона з відповідальністю ставилася до слова і сили, яке воно справляє на соціум. Бо, як стверджувала, за кожним великим Добром чи Злом є свій написаний текст. Тому, вона ніколи не поспішала і ретельно відбирала кожне слово.
«Я завжди розуміла, що написані слова можуть набагато сильніше впливати на людські уми та вчинки, ніж бомби, ніж багнети, і що почуття відповідальності, породжене усвідомленням цього факту, не може мати нічого спільного з думкою про гроші або обмінюватися на гроші»
Цитата із книги «Лють і гордість»
Тривалий час Фаллачі була кореспонденткою італійського журналу «L’Europeo», а також співпрацювала із такими виданнями: «The New York Times», «The Washington Post», «Los Angeles Times», «Corriere della Sera», «L’Obs», «Stern», «Life», «Look», «The New Republic» тощо.
Від 1969 до 1972 року опублікувала серію інтерв’ю з найвідомішими політиками того часу. Саме вони принесли їй світову славу. Деякі, окремо вийшли збіркою в книзі «Інтерв’ю з Історією». Серед них, розмова із Генрі Кіссінджером, Індірою Ганді, Ясіром Арафатом та іншими. У них, якнайкраще проілюстрований головний лейтмотив усієї творчості Фаллачі — боротьба проти свавілля влади і захист скривджених. Згодом «Washington Post» написали, що Фаллачі хоче бути «кимось більшим за діамантового інтерв’юера. Вона хоче
бути «ангелом помсти»».
Єдиним коханням у житті Фаллачі був Александрос Панагуліс — грецький політик, який боровся проти військової хунти в Греції в середині 60-х. На жаль, він загинув в 1976 році в результаті автокатастрофи, при досить загадкових обставинах. Оріана завжди кваліфікувала для себе це як вбивство. Після смерті Панагуліса журналістка залишалася самотньою. Жодного разу не була заміжньою і не мала дітей.
Цей період у своєму житті, вона увічнила в романі «Людина» (1979 рік, присвята Александросу), та в книзі «Лист не народженій дитині» (1975 рік). В останній, вона веде трагічний монолог із дитиною, яка знаходиться в утробі матері, та розповідає їй про жахіття та несправедливості у світі.
Після «Людини», Фаллачі не писала майже 10 років. Але вже у 1990 році вона опублікувала роман «Іншалла». 11 вересня 2001 року Фаллачі стала свідкинею теракту, тоді вона не змогла себе стримати.
«І в ім’я дисципліни, і в ім’я послідовності всі ці роки я залишалася мовчазною, як старий гордовитий вовк. Вовк, якого гризе бажання встромити свої ікла в горло вівці, в шию кролика, але якому вдається себе стримувати. Але бувають в житті моменти, коли мовчання стає злочином, а слово – обов’язком»
Цитата із книги «Лють і гордість»
У той час вона видала нову книгу під назвою «Лють і гордість». Її вважають однією із найжорсткіших та найбільш безкомпромісних антиісламських творів. Дехто вбачає у книзі бажання авторки стати на захист цінностей та здобутків «Західного світу». Інші, звинувачують Фаллачі у надмірній демонізації мусульман і навмисному викривленні зображення картини світу. У книзі авторка не соромилася і навіть вдавалася до відвертих образ. Але, таку риторику вона виправдувала гуманністю, патріотизмом і небайдужістю.
Незважаючи на позови, спричинені резонансом від книги «Лють і гордість» журналістка продовжила писати і згодом опублікувала наступні роботи: «Оріана Фаллачі інтерв’ює себе», «Апокаліпсис» та «Сила Розуму». У 90-х роках Фаллачі поставили діагноз раку легень. Згодом він став причиною її смерті. Журналістка померла у віці 77 років.
Матеріал підготувала Вікторія Булат.
Ілюстрація: Марії Кудіної.
