Наприкінці минулого року запорізька журналістка Катерина Майборода створила власний медіапроєкт про теми, які зазвичай залишаються осторонь журналістської уваги, бо стереотипно вважаються неактуальними. «Неначасі» – такою стала назва видання як відповідь на уїдливі коментарі під матеріалами про права людини й несправедливість. Ми поспілкувалися з Катериною про її видання й дізналися про специфіку «Неначасі». Як журналістика перетинається з громадською діяльністю та до чого тут відремонтовані труби – читайте в нашому інтерв’ю.
Катерино, розпочати хотілося б з 23 грудня 2020 року, коли ви на своїй фейсбук-сторінці повідомили, що «Неначасі» – бути. Що цьому передувало?
Ідея подібного видання з’явилася давно. Ще за студентських часів ми з однокурсником натрапили на сайт, на якому автори писали про права людей, дискримінацію й порушення демократичних засад, разом з тим допомагали збирати кошти благодійним фондам. Звичайно, то була велика машина. Ми мріяли зробити щось схоже, аби писати про права людини, соціальні й демократичні процеси та допомагати людям збирати кошти для соціальних зрушень. Того часу це були лише мрії, оскільки ми розуміли, що потрібно багато ресурсів. Та ідея перманентно залишалася на фоні.
І от нарешті після трьох років в редакції «061.ua» я зрозуміла, що більше не хочу писати про все. Я хочу писати про те, що хвилює мене найбільше: про історії людей та несправедливості, з якими вони стикаються, та допомагати. У пригоді став хороший грант, який дозволив запустити сайт і забезпечити його роботу принаймні на три місяці.
Наскільки мені відомо, ви писали про права людини, ще працюючи в інформаційно-аналітичному виданні «061.ua». Чому ви цікавитеся саме цією темою?
Я завжди гостро реагувала на несправедливість. У мене, як і в моїх колег, що працюють з такими темами, є так звана підвищена чутливість. Я хочу досліджувати те, що ми зазвичай не бачимо, бо ці речі дуже болісні, і ми просто не готові дивитися на них обличчям до обличчя. Мені завжди цікаво працювати з цими темами.
І, зрештою, для мене це має політичний характер. Я хочу жити в кращому світі, де я можу бути переконана, що, щоб не сталося зі мною, моїми близькими чи потенційними дітьми, у нас буде вихід, нам нададуть допомогу і в нас буде повноцінне життя. Щоб це отримати, потрібно працювати вже зараз.
В інтерв’ю на Громадському радіо пів року тому ви говорили про те, що ваш проєкт це на 50% журналістика, а на 50 – благодійність. Яким нині є це співвідношення?
Співвідношення не змінилося. Зараз у мене брак ресурсів, тому, щоб дотримуватися цієї концепції, потрібно багато зусиль. Я співпрацюю з авторами, які готові працювати на волонтерській основі. Переконана, що 50 на 50 – це оптимальний формат, який має бути в такому виданні. Адже історії людей, з одного боку, потрібні самі по собі, щоб показувати, навіщо потрібні права людини, якою є несправедливість і як цьому можна зарадити. А з іншого боку, історії допомагають підтримувати організації, які й намагаються поліпшити життя людей.
Коли я почала працювати з темами дискримінації, то зрозуміла, що дуже важко залишатися лише в межах журналістики. Я познайомилася з багатьма працівниками й працівницями благодійних фондів, громадських організацій та зрозуміла, що у виданні, яке говорить про дискримінацію, має бути чітка позиція. Саме тому я створила медіа, яке дозволяє одразу заявити про позицію.
Як за півроку існування видання вплинуло на Запоріжжя, Україну або життя окремої людини?
Це важко оцінити, але можу сказати, що покращилася комунікація громадських організацій із журналістами. Розуміючи, чого мені не вистачає для роботи, я допомагаю таким установам підкоригувати їхні зв’язки з громадськістю, зробити діяльність більш публічною. Якщо говорити про людей, то багато хто зміг відкритися. Деякі герої говорили вперше про свою гомосексуальність публічно. Наприклад, у першому тексті, який з’явився на сайті, ми розповідали про Влада, який не міг викладати свої фото в образі драг-квін, бо це заважало йому жити, відлякувало роботодавців та потенційних партнерів. Завдяки публікації матеріалу хлопець іноді насмілюється це робити. Влад також зробив камінг-аут як людина з ВІЛ. Коли люди відкриваються під час інтерв’ю, це допомагає їм відкриватися в житті та дає впевненості.
На вашому сайті можна знайти як матеріали про Запоріжжя, так і всеукраїнські події, історії: де межа між місцевим спрямуванням вашої діяльності та загальнонаціональним?
Я намагаюся дотримуватися локальності, але є деякі загальнодержавні «штуки», які впливають на локальне. Вважаю, що про них також варто писати. Наприклад, скоро на «Неначасі» вийде текст про місця підтриманого проживання для людей з інтернатів, осіб з інвалідністю тощо. Це не в Запоріжжі, але про такий формат важливо говорити, бо він потрібен в нашому місті.
Також буде матеріал про Барнахус – центр, де мають працювати з дітьми, що постраждали від насильства. Це теж не в Запоріжжі, але проєкт пілотується і, якщо все буде добре, він з’явиться в нас. Іноді потрібно говорити про практики, які можуть бути корисними на місцях. В іншому випадку ми можемо вписати історії запорізьких героїв в загальний контекст, поєднати з історіями людей з інших міст і сказати, що ця проблема є не лише в Запоріжжі.
Катерино, розкажіть, будь ласка, про тих, хто стоїть за контентом, про команду вашого видання.
Команда зараз формується як і все в цьому проєкті, адже він лише набирає обертів. Протягом перших трьох місяців я працювала самотужки, залучаючи лише фотографів. Зараз до роботи долучилися дві авторки. Також є домовленості з людьми, що працюють у громадських організаціях Запоріжжя та на національному рівні. Вони зацікавлені в тому, щоб робити разом з нами тексти.
Якщо команда ще не сформована, це означає, що журналіст або журналістка, яка цікавиться правами людини, може звернутися до вас, запропонувати свій матеріал та отримати публікацію на сайті?
Звичайно. Після того, як матеріал пройде редактуру, і я все перевірю, як і в інших редакціях. Поки що ми не маємо бюджету, тому з нами працюють волонтери й волонтерки. Я свідома того, що будь-яка робота має бути оплачена. Тому пропоную авторам обмін. Наприклад, людину, яка працює й надає свій продукт, я можу чомусь навчити – вибудовувати структуру тексту, робити подкасти, спілкуватися з людьми з вразливих категорій тощо. Також якщо людина працює в межах якогось проєкту (пише тексти, робить подкасти, створює фоторепортажі тощо) і їй потрібен якийсь майданчик, то «Неначасі» із задоволенням підтримає ініціативу.
Яким має бути цей матеріал (проєкт), щоб бути опублікованим у «Неначасі»?
Він має відповідати журналістським стандартам і нашим цінностям та місії. Тематика може стосуватися людей із дискримінованих, вразливих груп. Спостерігаючи за фейсбуком, помічаю, що поки що у нас відремонтовані труби можуть бути ціннішими за життя, здоров’я, розвиток дитини тощо. Тому автор повинен пам’ятати, що ми працюємо, аби підвищити цінність людського життя як апріорну, знайти підтримку для тих, хто її потребує. Якщо текст відповідає цьому, то це 90% того, що в нас його можна опублікувати.
Говорячи про ваше медіа, не можу обійти увагою тих, для кого працює «Неначасі». Розкажіть, будь ласка, про вашого типового читача або читачку.
Найчастіше це люди 25-35 років із Запорізької області (найчастіше – з обласного центру). 60% аудиторії – це жінки, 40% – чоловіки. Це особи, які цікавляться питаннями нерівності, громадської активності.
Які теми мають найбільшу симпатію серед ваших читачів?
Це важке питання, бо є два показники, які нерідко суперечать один одному: те, що «заходить» у фейсбуці й те, що «заходить» на сайті. Наприклад, у фейсбуці можуть бути сотні коментарів до тексту про ЛГБТ або жінок, але не всі заходять його читати. Точно можу сказати, що авдиторія читає про місцевих діячів-благодійників, локальні проєкти – ком’юніті-центр для ЛГБТ, притулок для постраждалих від домашнього насильства тощо.
Нині на сайті присутні як текстові матеріали, так і подкасти, фотопроєкти. Яким способам подачі інформації ви надаватимете перевагу в майбутньому?
Поки що ми це досліджуємо. Ми запустили подкасти, але, за статистикою, в регіонах подкасти лише починають набирати популярність. Не всі знають, що це таке, де їх можна слухати. Багато людей досі слухають подкасти на сайті, не користуючись стрімінговими платформами. Але я хочу залишити цей формат, тому що він чесний. Завдяки йому можна почути інтонації людей, відчути їхні емоції – це важливо в процесі гуманізації. Читаючи текст, ми не можемо почути, як дрижить голос людини, зрозуміти, що вона переживає те саме, що й ми. Аудіоформат це дозволяє, він чесніший за текст чи відео. Ми також плануємо експериментальні формати в соцмережах. Мені б хотілося запустити інстаграм-серіал, але це закиди на майбутнє.
Ви говорили про те, що стартувати допоміг тримісячний грант від Фонду сприяння демократії посольства США в Україні. Три місяці, я так розумію, вже минули, яка нині ситуація із фінансуванням?
Нині я пишу гранти й шукаю фінансування. Поки що я працюю на «Неначасі» тільки завдяки тому, що я працюю з іншими проєктами, де отримую зарплатню. Але в нас є донейти. За перші три місяці існування ми отримали понад сім тисяч донейтів, а на мій День народження – близько трьох тисяч. Деякі люди вже оформили підписку через банківські сервіси, тому я незабаром зроблю форму для підписки на сайті, щоб це можна було зробити простіше. Тільки для цього виданню треба набрати обертів, аби давати ту кількість контенту, за яку люди хочуть платити більше.
Нині на сайті є номер картки Монобанк і Приват. Як читачі ще можуть підтримати медіа «Неначасі»?
Це, звичайно, лайки й репости, підтримка у вигляді коментарів або повідомлень. Можна пропонувати теми, якщо ви знаєте людей, чиї історії були б цікавими для інших, або людей, які стикаються з несправедливістю, не говорячи про це. Також варто підписуватися на сторінки у фейсбуці й інстаграмі й інформувати про благодійні громадські організації. Адже це система: люди підживлюють організації, організації – людей, і «Неначасі» також в цій системі. Чим сильнішої буде спільнота, яка працює для поліпшення світу, тим впевненіше ми будемо почуватися.
Завершуючи розмову, уявімо, що цей матеріал читатиме людина, яка думає про заснування власного медіапроєкту. Що б ви їй порадили, зважаючи на той шлях який пройшли ви?
Шукайте союзників і союзниць. У мене вони були. Завдяки роботі на «061.ua» я познайомилася з багатьма правозахисниками й правозахисницями, від яких дізнавалась про події та процеси раніше, ніж вони ставали публічними. Союзники – це ваше все. Вони завжди можуть поширити, порадити вас почитати.
Це можуть бути люди, які розділяючи вашу місію та цінності, робитимуть з вами одну справу на волонтерських засадах. У мене такі люди теж були. Вони працювали над складними темами зі складними героями зовсім не за ринкову ціну, лише тому що вони хотіли зробити світ кращим.
Майте план більше, ніж на три місяці. У мене був план саме на такий термін. Я думала: «Почну, а там якось буде». Ну от якось воно і є. Тому краще, коли ви отримали фінансову підтримку, одразу починати шукати наступну, адже чим раніше ви почнете її планувати, чим раніше ви будете впевнені в тому, що у вас є гроші на існування вашого медіа й оплату роботи журналістів, журналісток, тим спокійніше ви працюватимете, тим більше ви зможете робити. Але, якщо ви також авантюрна людина, якщо ви думаєте «Якось прорвемось!», то, як виявилось, так теж можна.
Авторка: Наталія Данилюк
Головна ілюстрація: логотип «Неначасі» із фейсбуку
