Російсько-українська війна триває не лише на військовому, а й на на інформаційному фронті. Ми поспілкувались із журналіст(к)ами Громадського, Слідства. Інфо, Громадського радіо та ТСН про досвід роботи в умовах повномасштабного вторгнення рф до України.
За результатами опитування Інституту масової інформації, 20% медійників і медійниць висвітлюють вторгнення росії на позиціях ЗСУ, 11% — на тимчасово окупованих територіях, а 85% показують війну у своїх містах.
Також за даними ІМІ, 80% журналістів і журналісток ніколи не працювали в зонах бойових дій до 24 лютого 2022 року. Що кажуть українські журналіст(к)и про свою роботу від початку повномасштабної війни, читайте в нашому матеріалі.
Вікторія Рощина, журналістка Громадського
У ніч повномасштабного вторгнення Вікторія перебувала в Щасті на Луганщині, де якраз було загострення: «Я завершила репортаж зі Щастя десь о 1:00–2:00 й вирішила ще почитати новини. На російських телеграм-каналах побачила сповіщення про брифінг Володимира Путіна. Я розуміла, що загострення в Щасті не було випадковим. Про це говорили правоохоронці, військові й місцеві. Але в повномасштабну війну я, звісно, не вірила».
У березні 2022 року, під час спроби потрапити до заблокованогоросійськими військовими Маріуполя, Вікторія опинилася в полоні: «Раніше я багато працювала з кримінальними темами й бандитами, а тому психологічно дуже стійка до труднощів, тиску, шантажу й маніпуляцій. До того ж я займалася темами полонених і розуміла методи роботи фсб рф. Навіть неодноразово зустрічалася з ними в російських судах. Хоча там були переважно представники “силового блоку”, які штовхали, хапали, погрожували та не давали знімати. Цього ж разу я перетнулася зі слідчими. Як казали мені про цих чоловіків дагестанці, “ми сила, а вони голова”.
Я не плекала себе надіями, що мене скоро звільнять, оскільки на жодні їхні умови я не погоджувалася. Спочатку серед них було готувати репортажі. А потім записати відео з критикою української влади й журналістів і возвеличенням рф. Росіяни тиждень ходили з ними. Потім сказали, що просто запишуть зі мною інтерв’ю, але написали текст. Він був максимально нейтральним, і я погодилася на це. Там не було нічого негативного про Україну й не було слів подяки рф. Тож якщо коротко: життєвий і професійний досвід допомогли мені витримати це своєрідне “пекло фсб”».
Від 24 лютого репортажі Вікторії — переважно про тимчасово окуповані міста. Вона каже, що в цих роботах найважче все до моменту публікації: «Оскільки, працюючи на окупованих територіях, ти ризикуєш не видати матеріал узагалі. Адже тебе можуть затримати, знищити всі файли, убити тощо. Ти ніколи не знаєш, чи повернешся з відрядження, чи проїдеш російський блокпост, чи довезеш матеріал з окупованої території, де відсутній будь-який зв’язок. Я видихаю лише, коли матеріал уже опублікований.
Жити одним днем, одним відрядженням, одним репортажем або навіть одним фото. На жаль, саме так я можу описати свою роботу з лютого».
Дмитро Реплянчук, журналіст-розслідувач зі Слідства. Інфо
В агенції Дмитро спеціалізувався на корупційних і правоохоронних розслідуваннях. На перший погляд, може здатися, що це втратило свою актуальність, проте, як зазначає журналіст, зараз відбуваються дуже важливі події в країні. Йдеться й про політичну корупцію, і про зловживання гуманітарною допомогою, і про закупівлю оборонних потреб. Тому якщо це все проігнорувати, є ризик величезних розкрадань.
Дмитро описує специфіку роботи Слідства. Інфо на час війни: «З початком війни ми трохи змінили наш фокус. Якщо раніше ми були вузькопрофільною агенцією, яка займалася розслідуваннями проти корупції, то зараз частково робимо репортажну роботу, як звичайне медіа. Тобто мої колеги їздять до гарячих точок зони бойових дій.
А я й кілька моїх колег займаємося російськими воєнними злочинами. Ми ідентифікуємо військовослужбовців, які перебували на території України. Зараз намагаємося знаходити конкретні воєнні злочини».
Нещодавно команда розслідувачів видала історію про Мотижин, де, за словами журналіста, окупанти досить жорстоко вбивали людей: «Мені особисто це боліло, і я хотів зрозуміти, хто це міг бути. Найлегший шлях — сказати, що в усьому винен Путін, але не особисто він натискав на курок, брав у заручники й обстрілював міста. Можливо, за його вказівкою, але виконавці були інші. Для мене й моєї команди важливо знайти, хто саме вчиняв (злочини, — ред.) і хто віддавав наказ».
Зараз Слідство. Інфо працює над історією про викрадення окупантами телефона в місцевого жителя: «Вони на нього фотографувались і забули забрати із собою. Потерпілий дав нам його (телефон, — ред.), ми викачали всі ці фото. Тобто вони самі себе зафіксували й залишили докази своєї вини.
Ми прогнали ці фото через штучний інтелект. Тепер маємо інформацію, хто безпосередньо фотографувався, хто вкрав телефон, хто брав у заручники і хто катував. Жителі впізнали, що вони (військові з фото, — авт.) убили цивільного, і в нас майже розкрита справа».
Проте, як пояснює Дмитро, проблема в тому, що деяким людям складно згадувати й говорити про це: «Тому тут треба поєднувати якісь базові навички й журналіста, і ледь не психолога, і морально-етичний складник. Із цим треба вміти працювати. Це досвід, і ми щодня його отримуємо».
За словами журналіста, на початку повномасштабної війни команда Слідства. Інфо намагалась ідентифікувати якомога більше росіян, щоб просто показати обличчя, а тепер робить більш точкову роботу: «Бо просто показати обличчя зла недостатньо. По факту, ми робимо те саме, що й правоохоронці: знаходимо потерпілих і злочинців. Усю знайдену нами інформацію публікуємо в нас на сайті, ютубі й у соцмережах. Ми не стали розвідувальним органом, який збирає інформацію й передає правоохоронцям. Ми продовжуємо бути журналістами».
Розслідувач розповідає, що за допомогою з ідентифікацієюзвертаються регіональні журналісти, на що він охоче відгукується, проте поділитися знаннями й досвідом просять і російські представники ЗМІ: «Комунікувати з російськими журналістами в мене немає ніякого бажання й морального права, бо після 24-го (лютого, — ред.) вони припинили своє існування як журналісти. Тому коли до мене звертаються з проханням про допомогу чи інтерв’ю, я завжди відмовляю. Вони просять нас розказати для російськомовної авдиторії, як ми робимо наші розслідування. Навіть були запити зробити певні матеріали в співавторстві.
З іншого боку, це було би корисно, тому що росіяни мають доступ до внутрішніх аналітичних документів і джерел, але для мене як для журналіста проблема в тому, що інформація з росії може бути скомпрометованою. Я не можу довіряти їхнім джерелам: це так само може бути фейк. Те, що публікують білоруси, ми можемо брати до уваги, але співпраці немає взагалі ніякої».
Також важливим у розслідуваннях воєнних злочинів є покарання винних. За словами Дмитра, це гра в довгу: «Якщо говорити про покарання, то треба визнати, що це дуже складна історія. Згадаймо збиття Boeing MH17 в небі над Донбасом. Скільки вже часу пройшло, а вироку досі немає. Це гра в довгу. Не буде швидких вироків і суперпосадок, але кожне свідчення, кожен знайдений доказ — це додаткове підтвердження геноциду, вчиненого на території України. На жаль, треба визнати, що не всі росіяни сядуть до в’язниці, але ми маємо зробити все можливе».
Журналіст також зазначає, що дехто вже отримав своє покарання: «Я понад місяць збирав інформацію про одного російського воєнного злочинця, який у Бучі брав людей у полон, катував, імітував розстріли. Коли я перевіряв, чи не заходив він онлайн, побачив, що давно не було. Аналізую додатково й бачу, що його вже вбили. Він не доживе до правосуддя».
Тетяна Трощинська, головна редакторка Громадського радіо
Тетяна згадує, що для неї війна почалася зі дзвінка батька, який повідомив про роботу ППО в Київській області. А вже о 9 ранку розпочався етер на радіо.
«Ми не припиняли роботи, але так зробили багато колег. У цьому, можливо, нічого унікального й немає. До речі, це така важлива відмінність між незалежною медійною редакцією та редакцією, що була створена для отримання політичних дивідендів у майбутньому. У кризові моменти останні припиняють роботу, тому що треба придумати спосіб, як утримувати людей».
ерші дві доби повномасштабної війни Громадське радіо працювало в офісі на Хрещатику, а потім стало виходити в етер із домівок співробітників: «Спочатку були звичайні стріми з комп’ютерів, на яких був неідеальний звук, а в період активних обстрілів у Києві були й новини з бомбосховищ, і робота з різних міст України. Координація відбувалась, і тому виходило абсолютно все й навіть у більшому обсязі. Ми перетворили етер у інформаційний марафон, який триває дотепер».
Журналістика незалежної України раніше не функціонувала в умовах повномасштабної війни, тож, вочевидь, виникають певні труднощі. Для себе Тетяна виокремлює такі:
«Складно прийняти ситуацію, коли в тебе є лише одне джерело й ти працюєш на довірі до нього. Деякі речі ти фізично не можеш перевірити, а натомість лише зібрати різні факти й зіставити їх. Це ми й робили, бо ти журналіст і ти повинен це робити. Проте завжди будуть ситуації, коли працюєш на довірі з умовним Генштабом.
Є й другий момент, із яким я досі внутрішньо борюся. Я навчилася ставити собі запитання: “Чи допоможе це Україні?”. Якщо стратегічно зашкодить, то, можливо, це варто відкласти (викладення певної інформації, — авт.)
Людський фактор. Коли президент Зеленський привів журналістів до Бучі, це були мої дві години етеру. Тоді ми не були готові, хоча зараз уже розуміємо, що на тимчасово окупованих територіях також буде Буча. Для мене це було важко. Доводилося брати паузу та ставити перебивки. Бувають моменти, коли емоції беруть верх, і я не вважаю це чимось непрофесійним.
Потім я ставила собі запитання, наскільки мої слова були осмисленими й правильними в той момент, адже ми намагаємося ставитися якомога дбайливіше до емоцій нашої авдиторії. Проте від цього нікуди не дінешся, це біль нашої країни.
Усі перебудувалися на мобілізаційні рейки, і я бачу, як ми виснажилися. Важко працювати з такою самою енергією й харизмою, як на початку».
В умовах шаленого робочого ритму рецептом самопідтримки, за словами Тетяни, для неї стала робота.
«На всіх нас по-різному впливає стрес. Хтось завмирає, але я, наприклад, якби не працювала, напевно, померла б, тому що для мене дуже важливо не зупинятися. Відчуття, що твоя робота потрібна, допомагає».
Жінка згадує про подяки від слухачів, які приходили саме в ті моменти, коли вона думала, що не на те вчилася. Декількома історіями Тетяна ділиться з нами.
«Одна жінка вирвалась із окупації в Гостомелі й просила передати батькам, що вона з дочкою живі, адже батьки слухають Громадське радіо, коли заряджають телефон від акумулятора автівки. Ми цілу добу повторювали це, бо не знали, коли сім’я зможе нас почути.
Інший приклад, коли люди теж писали з окупації: “Ми маємо можливість слухати вас тільки уривками, але коли ми вас чуємо, розуміємо, що в Україні зберігається українська влада”.
Такі самі історії є з фронту. У нас є одна вдячність, яка для мене дуже цінна: “Дякуємо вам за те, що ви не розчаровуєте людей, але коли розповідаєте про нашу роботу на фронті, робите це без пафосу, бо нам дуже важко”.
І це момент, коли ти починаєш собі казати: “Ніж погано працювати з “джавеліном”, може, краще працювати з інформацією?”»
Дмитро Фурдак, кореспондент ТСН
Дмитро згадує, що 23 лютого о 23:45 повертався зз мирного життя в центрі Києва. За його словами, попри зиму, було дуже тепло.
«На ранок я був шокований. За тиждень чи два накупив продуктів, тому почав готувати хоча б на кілька днів, бо раптом не буде світла, газу, електрики. Я стежив за всіма новинами. Це були перші години».
Попри постійні повідомлення про можливе повномасштабне вторгнення, кореспондент не вірив у це до кінця: «За декілька днів до 24-го я говорив деяким друзям, що воно буде. Тобто на 80% вірив. Проте тривожної валізи в мене не було.
У лютому я знімав підготовчі вишколи, і навіть там відчувалося, що це все сприймали трохи з гумором. Ті хлопці й дівчата, котрі приходили, теж не до кінця вірили. Але молодці, звичайно, що приходили. Я впевнений, що багато з них потім пішли до різних (військових, — ред.) формувань».
Дмитро Фурдак пригадує, що було багато змін та ініціативності на початку роботи: «Ми стали дуже оперативними. Хоча цього нас навчив і Євромайдан: тоді ми виходили в етер з екстреними випусками, готували їх за 30–40 хвилин тощо. Тепер ми ще й технічно на три кроки вперед: виїзні студії зі звільнених міст, зйомки з квадрокоптерів, марафони з різних міст світу.
Порівнювати перший місяць роботи й зараз — це небо і земля за відчуттями й за графіком. Тоді була дуже сувора комендантська година, надворі рано темніло, погано їздив транспорт. Частіше, ніж зараз, доводилося ночувати на каналі, не вистачало людей. Це все нагадувало гуртожиток, бо ми фактично жили разом».
Хоч із колегами з інших каналів Дмитро майже не перетинається, марафон дивиться майже постійно: «Скажу чесно, що іноді перемикаю на музичний канал, щоб відволіктися. До війни там була жахлива музика, а зараз дуже хороша (сміється)».
Далеко не всі українці знають, що робитимуть після нашої перемоги, проте Дмитро вже визначився: «Спочатку ми всі пом’янемо загиблих, а потім питимемо шампанське на Майдані Незалежності й танцюватимемо на кістках путіна. У цивілізованому світі такого поняття, як “росія”, його не може бути довго. Це абсолютно токсична країна, від якої страждає без перебільшення вся планета».
***
За чотири місяці повномасштабної війни українська журналістика значно виросла в державному та світовому медіапросторі. Українські журналіст(к)и так само, як і ми, чекають моменту, коли з ентузіазмом розповідатимуть про перемогу нашої країни.
Якщо ви хочете поділитися своєю історією про досвід роботи в умовах повномасштабної війни, пишіть нам на пошту: mediaplatforma.ua@gmail.com
