Від ідеї до видавництва: як українка створила українсько-німецький журнал «Gelblau»

Ксенія Фукс народилася у Донецьку. Вона – випускниця факультету філології. Ще студенткою дівчина шукала шляхи для саморозвитку, тому вступила до організації «AIESEC», а потім завдяки міжнародній конференції опинилась у Німеччині. У 2016 році Ксенія стала співзасновницею та редакторкою українсько-німецького розважально-пізнавального журналу «Gelblau». Як виникла ідея та з чим стикалась команда під час створення щоквартального журналу читайте у тексті нашої авторки.

Після першої поїздки у Німеччину я зрозуміла, що хочу продовжувати навчання вже там. Подала документи та переїхала. У Німеччині я закінчила університет за спеціальністю «Маркетингові комунікації та реклама», але по фаху я графічна дизайнерка. Це моя головна робота, на якій я заробляю. Я людина творча, люблю писати картини й маю виданий автобіографічний роман «По той бік сонця», що присвячений психологічному здоров’ю. Він увійшов до короткого списку «Книга року ВВС — 2019», а цього року видала феміністичну книжку «12 сезонів жінки», що присвячена соціальним та психологічним проблемам сучасних жінок.



Створення журналу почалось з сумних обставин. В Україні розпочалась війна. Ми жили у Штутгарті й там не було жодного повноцінного українського видання, але була велика кількість російських. Вони часто подавали недостовірну інформацію та викривляли її. Тому ми з друзями згуртувались і вирішили розпочати культурне волонтерство. До цього вся наша діаспора волонтерила у різних напрямках. Усі члени та членкині нашої команди закінчили в Штутгарті університет медіа. За освітою ми медійники, дизайнери, ілюстратори, журналісти.

На початку наша команда вирішила, що ми будемо позиціювати нас не тільки як періодичне видання, а й як платформу для саморозвитку. Нам писало і пише багато людей. Питаються чи можна надіслати якусь ілюстрацію чи спробувати себе у верстці для портфоліо. Ми завжди з ентузіазмом допомагаємо тим, хто не впевнений у своїх силах.

На початку нашою метою було відновити, а зараз розвивати традиції української преси за кордоном, діаспорну пресу, тому що було багато починань, але все це дуже швидко завершувалось. Інколи через недостатню кількість ресурсів, політичні мотиви. Тим більше що до цього не було білінгвального журналу. Ми хотіли, щоб усі змогли прочитати його та зрозуміти. Ну і звісно це для того, щоб поширювати українську культуру, традиції, щоб розповідати про нас.

Тому ми запатентували в німецькому відомстві брендів та патенту марку нашого «Gelblau», також сконтактували з німецькою національною бібліотекою та отримали міжнародний номер для преси. І заснували громадську організацію – українське культурне ательє культури та спорту – і стали зазначати його як видавця журналу. Після того ми вже набрали повноцінну команду.

Те, як виникла назва для нашого видання – це мила історія. Ми з друзями сиділи в моїй квартирі та думали, як назвати журнал, щоб воно показувало звідки ми й було дотичне до України. Я виписую багато періодичних німецьких журналів і одним з таких є журнал «Blau». Він про мистецтво. І я така кажу: «Ну ось є «Blau», давайте «Gelblau», жовто-блакитний». І цю ідею одразу всі підтримали. Ми намалювали назву, поставили дужечки, як ознаку того, що ми зі Штутгарту Швабського регіону Німеччини. Тут у кожного регіону є свої діалекти. Шварцька броварня завжди робить рекламні компанії, у яких в дужечках пишуть транскрипцію, як це читається – це таке місцеве, може це знаємо тільки ми, але вирішили додати й елемент регіону.



Коли ми мали все готове, то набрали повноцінну команду. Перші випуски ми все робили самі: писали, корегували, а потім до нас приєдналось набагато більше молоді зі всієї України, Німеччини та загалом Європи. Над журналом працюємо я та ще одна редакторка, дизайнер, дві ілюстраторки (які працюють над обкладинкою, а ще над коміксами, які є на останній сторінці кожного номера до теми видання), перекладачі, оскільки видання білінгвальне і команда лекторату, яка вичитує це все на помилки. Для нас пишуть з різних куточків світу, бо по суті для того, щоб писати, тобі потрібен вайфай та ноутбук.

 

Кожен номер має свою тему. У рубриці «Персоналії» ми знайомимо читачів з цікавими українцями як в діаспорі, так і в Україні. Рубрика «Діаспора» гуртує українців в Європі. У ній представлені українські громади за кордоном, щоб усі знали, які є організації та люди, а за потреби контактували між собою. Рубрика «Цікаво знати» подає загальну інформацію, яка присвячена темі номеру. Рубрики «з України» та «Стиль життя» про туристичні поради, психологію, фестивалі та культуру.  А на останній сторінці у нас є комікси. Наш журнал виходить щоквартально: 1 вересня, 1 грудня, 1 березня та 1 червня. А зараз ми готуємо вже 17 номер. Загалом ми видаємо від 200 до 500 примірників, але це дуже нестабільне число.

Цільовою аудиторією журналу є здебільшого діаспоряни, які придбали абонемент. Таким читачам та читачкам ми надсилаємо номера поштою або інколи вони замовляють окремі видання без абонемента. Це також німці та іноземці, які цікавляться загалом культурою, і невеличка ніша українців. Щодо віку то десь від 20 років, коли ти вже усвідомлено прагнеш читати щось цікаве і кінцевого віку немає, бо ми стараємось його зробити видання інформаційно-розважальним, яскравим, багато уваги приділяємо дизайну, щоб журнал було цікаво гортати.


Складності були і є – це фінансування. Ми започаткували «Gelblau» як волонтерське видання і воно таким досі є. Ми не продаємо журнал, а висилаємо за пожертву. Також просимо сплатити поштовий збір, щоб ми за посилку самі не платили, а все решта це пожертви. З 2017 року ми отримуємо фінансову підтримку з Міністерства закордонних справ України через Генеральне консульство в Мюнхені. І цих грошей вистачає лише для адміністративних моментів та для друку. Друк у нас дорогий і ми вирішили, що ніколи не будемо на цьому економити, бо хочеться тримати в руках журнал з якісного матеріалу. Але наша команда вже 4 рік працює безкоштовно і це мій головний біль, бо хочеться людям дякувати за ентузіазм, а немає чим, якщо говорити про гроші. Втім ми з радістю даємо рекомендаційні листи або ж акредитацію на фестивалі та ярмарки.

Також проблемою було знайти друкарню, яка б виставляла офіційні рахунки, бо спочатку ми друкували в Україні, бо це було дешевше. І нам потрібно було постійно звітувати, а таке враження, що наші українці не вміють чесно працювати. Але внаслідок пандемії, закриття кордонів і подорожчання цін на послуги вже останній випуск ми друкуємо в Німеччині. Зараз у нас є одна ціль. Це знайти стабільне фінансування та професійного СММ-ника, який допоможе покращити комунікації у соцмережах, збільшити охоплення читачів та залучати нових.

Усі фотографії взяті з власного архіву Ксенії.

[mistape]

Читати також

error: Копіювати не треба :)