За фахом філологиня, за покликанням — журналістка

Чи можливо стати журналісткою без фахової освіти? Які труднощі можна зустріти на шляху професійного становлення? Про свій досвід розповідає дівчина, яка здолала безліч перешкод на шляху до омріяної професії.

Кольорове волосся, трійки й мало не щоденні «посиденьки» на задньому дворі місцевого ПТУ — саме так можна описати життя нашої героїні до певного часу. Наприкінці 10 класу школи вона вперше серйозно задумалась над своїм майбутнім і почала шукати відповідь на питання ким я хочу стати?

Вона згадує, що їх компанія веселилась, тусувалась й полюбляла випити. Їй в ній було весело і легко, допоки їхні розваги не почали переходити межі дозволеного. Тоді й дівчина почала все частіше думати: що ж далі?

Журналістика, але не журфак

Пів життя до цього готувалась, але взагалі не мала уявлення про цю роботу. Наприкінці одинадцятого класу спробувала самостійно підготуватися до творчого конкурсу: почала штудіювати методичку з Шевченківського, але марно. Вже не пам’ятаю, чи я сама до цього прийшла, чи хтось порадив мені знайти журналіста, який міг би допомогти з підготовкою. На жаль, на мій запит не відповіли. І я б вступила до вишу на журналістику, якби в кінці 11-го класу в моєму місті не оголосили набір до Школи журналістики.

Це не було фундаментальною підготовкою фахівців, адже продовжувалась вона всього три місяці. Але впродовж цього навчання я отримала можливість особисто поспілкуватися з відомими журналістами і розпитати про перспективи фахової освіти. Журналістика? НІ. Подаю документи на іспанську філологію. Знання іноземних мов давали б змогу знаходити більше інформації, а освіта, скажімо, економічна дала б журналістську спеціалізацію. А журналістика? Є багато можливостей навчитися журналістиці, зокрема, практика.

Одного разу ми отримали завдання створити новину. Розгубленість серед студентів не оминула і мене: куди бігти, де її брати? Зрештою я згадала про висунуту тоді пропозицію співати в школі гімн перед уроками і написала про це, випередивши місцеві ЗМІ. Так я дебютувала з новиною, яка зробила цілий фурор, зібравши чи то 4000, чи то 5000 переглядів. 

Поганий досвід — теж досвід

Після Школи журналістики, паралельно з навчанням в університеті, я вирішила почати працювати в медіа. Першою спробою було тримісячне неоплачуване стажування, впродовж якого дуже багато стажерів «здулися», адже мало хто хотів писати статті безкоштовно. 

Я пропрацювала 9 місяців і за весь цей період мені заплатили 500 гривень. Як так вийшло? Заробітна плата розраховувалась дивним чином: тобі платять за статтю, якщо вона набирає від 1000 переглядів. Жодна моя стаття не досягла цієї позначки, тож я нічого не отримувала. А 500 гривень мені заплатили просто так, з «барського плеча». 

Коли змінилось керівництво, то виявилось, що мене обдурювали і насправді мали платити за кожну статтю. Побідкались, але ці 9 місяців так і не оплатили. Ставлення нової головної редакторки залишало бажати кращого – мені не відписували на мої статті, аргументуючи це зайнятістю. Оплата статті досі залежала від кількості лайків і репостів, хоча оптимізація сайту не входила в мої обов’язки. Невдовзі я пішла з тієї роботи.

Робити на максимумі своїх можливостей

Незабаром я дізналась про Школу міжнародної журналістики, яка займалася дослідженням впливу російської пропаганди на країни світу. Набрали близько 25 студентів, а випустили 9. Протягом десяти місяців ми мали виконувати купу практичних завдань: моніторити новини, писати аналітичні статті – і все це стосовно певної країни за своїм вибором. Одним із завдань було зустрітися з послом своєї країни – я досліджувала Італію – і провести інтерв’ю. До посла я так і не достукалась, але вдалося поговорити з його секретарем. Це було найстресовішим завданням. По-перше, всі мої питання були в телефоні, а його в мене відібрали на самому вході в посольство. По-друге, диктофону я теж не мала. Натомість мені дали ручку та аркуш — пишіть! Дещо вдалося записати, дещо запам’ятати, але вийшло зовсім не те, що я очікувала. 

Іншим завданням було записати відеоінтерв’ю з експертом по обраній країні. Кваліфікована спікерка швидко знайшлась, і все було добре, за винятком одного – я страшенно боюся камери і говорити з незнайомими людьми. А тут мені треба було зробити і те, і інше. 

Я почала панікувати. Сиджу перед ноутбуком, втупившись в питання, ніякої живої розмови — як це має бути під час інтерв’ю — не відбувається. Вона мені щось відповідає, а я її не чую – концентруюсь лише на наступному питанні. Коли передачу записали, я видихнула і вирішила, що ніколи більше цим не займатимусь. Але не дивлячись на те, що відео мені більше не хочеться переглядати, я задоволена тим, що подолала свій страх і виконала завдання – бодай так, як змогла.

По закінченню школи я написала диплом на 7 сторінок і витратила на це всі 3 місяці літа. Я все ретельно перевіряла, уточнювала, вичитувала і дуже трималась за цю можливість, бо боялась не отримати диплом. Я так цим горіла, що не могла дозволити собі втратити цей шанс! Зараз я, буває, дратуюсь, коли мені треба писати якусь нудну новину, але тоді я була згодна майже на все.

Процес захисту диплому мені теж сподобався ступенем відповідальності: сидять в журі такі поважні дядечки, і я перед ними виступаю. Я і так боюсь публічних виступів, а тут ще й англійською мала доповідати. Я втупилась у свій аркуш, хоча мала розповідати. Зрештою, написали та захистили дипломи 9 студентів і я була серед них. Я досі пишаюсь собою, бо доклала максимум зусиль і подолала всі труднощі. Завдяки цьому мені потім і запропонували роботу в тому медіа.  

Триматися журналістських і власних принципів

На своїй наступній роботі я мала займатися наповненням сайту. Мені треба було моніторити новини про Донбас і Крим та публікувати їх, змінюючи лише заголовки. Перевіряти їх не треба було, а моїм головним обов’язком було створювати максимально гучні, клікбейтні заголовки.  Тож я мала знаходити баланс між совістю і жовтушністю, тому все-таки робила фактчек. Але коли я виявляла неправдиву новину, мені казали не заморочуватись і публікувати. Такий підхід мене страшенно обурював і я відмовлялась це робити. Зрештою, мене скоротили через мою принциповість.

Мені таке не підходить

Згодом я потрапила до дуже відомого українського видання, про місце, в якому мріють багато журналістів-початківців. І пропрацювала в ньому цілих 6 днів. Мене завжди приваблювала концепція цього видання, я відчувала, що це моє, мені цікаво писати про те, про що пишуть вони. Саме це я і сказала на співбесіді, яка була дуже важкою. Що саме приваблює у виданні? Де раніше працювала? Про що писала? Чи готова вставати о 3 годині ночі і їхати на якусь подію? Гадаю, це був приклад типової стресової співбесіди і проводять їх не просто так. З першого дня роботи я зрозуміла, що різнобарвні, радісні фото та сторіз у соцмережах – то лише картинка, найцікавіше – за лаштунками.

Редакція не виправдала моїх сподівань: мені нічого не пояснювали, казали шукати інформацію самостійно. Якщо робила помилку, мене сварили і казали, що я сама мала знайти на сайті як робиться такий-то і такий-то матеріал. За некритичну помилку, яку можна було б легко виправити, мене сильно насварили і це стало останньою краплею. Ні, мені таке не підходить. Яким би чудовим не було видання, воно не варте такого ставлення до мене. І я пішла з цієї роботи.

Я варта більшого

На початку 3 курсу я влаштувалась в маленьке ЗМІ і ми з невеличкою командою почали його розвивати. Я писала новини, репортажі – мені давали повну свободу дій і вибору теми. У нас була маленька редакція, але нас такий формат влаштовував. Керівник обіцяв, що наше медіа буде розвиватися, але цього все ніяк не відбувалося і зрештою виявилось, що нам не вистачало фінансування. Тому якийсь час я тягла цей проєкт на собі, виконуючи обов’язки, що суттєво виходили за рамки журналістських. Окрім цього, у нашого власника було ще декілька медіа. Через пів року після того, як я отримала роботу в цій редакції, він найняв мене копірайтеркою в інші проєкти. Так я пропрацювала майже 2 роки. Врешті-решт мені набридло сидіти в невідомих медіа і займатися копірайтингом. Я звільнилась і почала шукати щось краще, масштабніше.  

Йти до кінця

Коли настав час випускатися з університету, то я почала подаватись на різні програми, курси, фріланс, стажування. З 5 обраних мною проєктів, мене запросили на 4. Одним із них стала організація, де мені запропонували самостійно обрати редакції, в яких я б хотіла працювати. 

Таким чином я потрапила до редакції одного з провідних українських ЗМІ, хоча мені важко було повірити в те, що таке можливо! Зараз проходжу безоплатне стажування, але ціную кожен день на цій роботі. Я працюю в офісі щодня, а ввечері 3-4 години приділяю меншому проєкту, де також проходжу стажування. Окрім цього, я навчаюсь в Школі соціального репортажу і підпрацьовую на фрілансі. Чи важко мені суміщати це все? Безумовно. Інколи деякі проєкти просідають через брак часу. Я досі вчусь мистецтву тайм-менеджменту. Але попри це, мені подобається усе, що я роблю і я вірю, що в майбутньому мої намагання дадуть свої плоди.

Зараз я живу в Києві і сподіваюсь залишитись працювати в команді професіоналів, хоча потай мрію про Львів. Але якщо постану перед вибором, то безумовно оберу роботу, бо воно того варте. 

Авторка: Олександра Корж

*Героїня тексту побажала зберегти анонімність, тому ім’я та назви ЗМІ не розголошуються.

[mistape]

Читати також

error: Копіювати не треба :)